Це сталося на шостий день. Заглядаючи в щілину, я вже лагодився дати місце вікарієві, коли, озирнувшись, раптом помітив, що я сам. Замість того, щоб чіплятися за мене й намагатися відштовхнути мене від щілини, як це він звичайно робив, він пішов назад до комірки. У мене раптом мигнуло підозріння. Тієї ж хвилини я тихенько слідком за ним пішов до комірки. В темряві я почув, що він п'є. Я навздогад простяг руку й схопив за пляшку з бурґундським вином.
Кілька хвилин ми змагалися. Пляшка впала на підлогу й розбилася. Я випустив його з рук і підвівся. Ми стояли, важко дихаючи й погрожуючи один одному. Скінчилося тим, що я став між ним і харчами й оповістив свою постанову — завести суворий лад. Я поділив усі харчі на порції так, щоб їх вистачило на десять день, і сказав, що не дам йму їсти до завтрішнього дня. Перед вечором він, проте, намагався дістатись до харчів. Я саме тоді дрімав, але зразу ж прокинувся. Весь день і всю ніч ми просиділи один проти одного: я — ледве не падаючи від утоми, але з непохитною думкою стояти на своїй постанові, він — плачучи, мов дитина, й скаржучись, що голодний. Минула всього одна доба, — день та ніч, — я це гаразд пам'ятаю; але вона здавалася мені, — та й тепер ще здається, коли я згадую про це, — за пекельно довгий відтинок часу.
