Але я рішив узяти себе, мовляв, у руки. Як тільки я глянув на все тверезим оком, то почав розуміти, що, який би не був жахливий наш стан, у нас нема ще підстав цілком губити надію на порятунок. Можливо, ця яма є лише тимчасовий табір для марсіян: це була найголовніша наша надія. А коли вони й залишаться тут, то, можливо, не будуть завжди ставити сторожу; отже, тоді буде змога втікати. Крім того, я докладно обміркував і іншу можливість — утекти через підкоп. Але можливість вилізти з-під землі десь на очах одної з вартових бойових машин, видавалася спершу надто імовірна; та й копати довелося б мені самому: на вікарія не було чого покладатися.
Здається, третього дня, коли не зраджує мене пам'ять, на моїх очах марсіяни вбили юнака. Це було вперше і востаннє, коли я на власні очі бачив, як їдять марсіяни. Після цього видовища я старався більшу частину дня зовсім не підходити до щілини. Озброївшись сокирою, я перейшов у комірку, причинив двері в кухню і почав копати, намагаючись робити це як можна тихше. Я працював кілька годин; але коли прокопав уже футів два углиб, земля раптом з гуркотом обвалилася. Це відняло в мене останню енергію і я перестав копати далі. Я довго лежав на підлозі, без думки в голові, не маючи навіть бажання поворушитись. Після того, я зовсім кинув усяку думку втекти через підкоп.
Щоб читач міг зрозуміти, яке вражіння на мене зробили марсіяни, доволі буде сказати, що спочатку в мене була зовсім непохитна певність, що ніякими людськими зусиллями перемогти їх не можна. Але однії ночі, на четвертий чи п'ятий день нашої неволі, я почув звуки далекої гарматної стрілянини.
Це було пізно вночі. Місяць яскраво світив. Марсіяни забрали апарат для копання землі; і коли б не бойова машина, що стояла віддаля над самою ямою, та не
