сидить марсіянин. Кожен раз при спалахненні зеленого вогню я бачив його лискучу шкіру й блискучі очі. Раптом я побачив, як із-під покришки висунувся довгий полапок і перегнувся через плече машини назад, в напрямкові до кошика чи клітки, що стирчала у неї за спиною. Почувся пронизливий крик. Далі щось темне, щось маленьке, розпачливо борюкаючись, живою загадкою майнуло високо в повітрі на тлі вечірнього неба; а коли ця загадкова річ знизилася, то в мерехтінні зеленуватого світла я побачив, що це була людина. В цей момент її було дуже добре видно. Це був кремезний, з червоними щоками, добродій, середнього віку, гарно одягнений; три дні тому він ходив собі по землі і був, певно, значна особа й прогулювався по світу, щасливий своєю долею. Я бачив витріщені від жаху очі, бачив його блискучі шпоньки та ланцюжок від годинника. Він зник за високою купою. На хвилину запанувала тиша. Зненацька почувся пронизливий крик і довге задоволене скигління марсіян.
Я поповз, гаразд не пам'ятаючи себе, з купи цегли, підвівся, затулив вуха й кинувся до комірки. Вікарій, що сидів досі на підлозі, скулившись і обхопивши голову руками, глянув на мене і, побачивши, що я кидаю його, закричав уже зовсім повним голосом, і побіг за мною.
Цієї ночі я сидів, причаївшись, у темній комірці, змагаючись із жахом та непереможним бажанням поглянути в щілину, крізь яку видко марсіян, намагався скласти якийсь план утечі, і, хоч гаразд відчував потребу щось робити, не міг нічого видумати. Та на другий день я трохи заспокоївся й міг уже, як слід, обміркувати наше становище. Вікарій, як я уже тепер остаточно упевнився, зовсім загубив голову. Всі ці страхіття вплинули на нього, відібравши в нього розум. Він загубив усяку здібність передбачати й взагалі логічно думати; він жив самими лише імпульсами. Інакше кажучи, він знизився до рівня тварини.
