не потемнілого алюмінію, і обережно поставила її на бік ями до інших таких штаб. Блакитна купа зростала і, нарешті, вирівнялася з боками ями.
Справді, контраст між швидкими, яскравими й складними рухами цих усіх машин та тою кволою й хворобливо-важкою вайлуватістю, що виявляли їхні господарі, був такий різкий і гострий, що мені ще довго довелося переконувати себе в тім, що з цих двох речей живі істоти дійсно є саме ці останні.
Щілина була якраз в посіданні вікарієвому, коли притягли до ями перших людей. Я сидів на підлозі, підобгавши під себе ноги, й пильно прислухався. Раптом він відскочив назад; я весь скулився від жаху, думаючи, що нас побачили. Він увесь тремтів і не міг говорити. На хвилину його переляк перейшов і на мене. Він показував жестами, що не хоче більше дивитися. Тоді цікавість надала мені сміливости: я підвівся, переступив через нього, примостився і прилип до щілини. Спочатку я ніяк не міг зрозуміти, що його так перелякало. Уже вечоріло, в небі подекуди блимали зірки, яма освітлювалася блисками зеленого вогню, бо там іще перепалювали глину для вироблення алюмінію. Тремтяче полум'я то яскраво спалахувало, то майже гасло — і тоді насувалися чорні тіні. Над ямою пурхали кажани, не звертаючи жадної уваги на вогонь. Взагалі, картина була жахлива, зловісна, так що страшно було дивитися.
Вирісши ще дужче вгору, купа зеленувато-синьої глини зовсім затулила від мене марсіян, що вовтузились на землі. В одному кутку ями стояла бойова машина, вкорочена вп'ятеро, бо коліна її триніг були складені. На мить мені здалося, що я чую людські голоси крізь грюкіт машин, але я зразу ж одкинув від себе навіть думку про це.
Притулившись лицем до щілини, я роздивлявся до найменших дрібниць бойову машину. Тут я вперше на власні очі пересвідчився, що на машині під покришкою дійсно
