Прибуття другої бойової машини примусило нас кинути щілину й заховатися знов у комірчину. Ми боялися, щоб часом марсіянин із своєї високости не побачив нас у нашій схованці. Згодом ми зрозуміли, що великої небезпеки не могло бути: при світлі та ще в такий яскравий день наше віконце повинно було здаватися просто чорною плямою. Але спочатку нам було досить побачити бойову машину, як ми, не оглядаючись, із калатанням серця тікали в комірку або в комору. А проте, хоч як жахлива була небезпека, що нам загрожувала, ми непереможно тягнулися подивитися крізь щілину. І нині, з почуттям величезного здивування, я пригадую, як ми, не зважаючи на наш безнадійно-розпачливий стан, коли нам у вічі зазирала смерть од голоду або навіть іще жахливіша смерть від марсіян-кровожерів, — ми все ж таки зважувались запекло змагатися за страшну привілею дивитися крізь вилім у стіні. Химерно ступаючи між черепками, охоплені ляком, щоб не наробити гармидеру, і водночас, поспішаючи один перед одним наввипередки, ми перебігали через кухню, бились та штовхали один одного ногами, хоча найменший шум міг відкрити марсіянам нашу схованку.
Треба сказати, що ми з вікарієм були люди зовсім протилежної вдачі, різних думок і звичок, а ув'язнення та небезпека ці різниці загострювали. Ще в Галіфорді я зненавидів його за безпорадне рюмсання та за його тупоголову
