Попоївши, ми знов перейшли в комірку. Там, я певно знов заснув, бо коли прокинувся, то був один. Важке, безнастанне, розмірне й надокучливе гупання ані на хвилину не припинялося. Я кілька разів тихенько позвав вікарія й нарешті помацки став пробиратись до дверей кухні.
На дворі ще був день. Я заглянув у кухню й побачив в протилежному кутку вікарія. Він увесь принишк до стіни й крізь трикутну щілину в стіні пильно дивився на марсіян; голови його з-за піднятих плечей не було видно.
З-за стіни долітали до мене найрізноманітніші звуки, мов із залізничої майстерні, але гуркіт від розмірного гупання глушив усі інші звуки. Крізь щілину я бачив верховіття дерева, позолочене заходом сонця, і клаптик блакиті сумирного вечірнього неба. Я простояв хвилини дві, стежачи за вікарієм, а далі, зігнувшись та обережно ступаючи між черепками, що вкривали підлогу, і собі тихенько підійшов до нього.
Я торкнув його за ногу; від несподіванки він так здригнув, що від стіни назовні відвалився великий шматок штукатурки й шумно впав на землю. Я схопив його за руку, боячись, щоб він не закричав. Ми обоє заніміли на одному місці й довго так сиділи, затримуючи навіть дихання. Потім я обернувся й глянув, що сталося з нашим
