спритність, а не хоробрість. Єдине, що мене трохи заспокоювало, так це надія, що марсіяни рушать на Лондон, цебто в протилежний бік. Ці повсякчасні непевні побоювання тримали мозок в стані болісного напруження.
Безперестанні скарги вікарія страшенно обридли й нервували мене. Мене дратував його себелюбний розпач. Після кількох спроб заспокоїти його, я, нарешті, залишив його самого й пішов у кімнату, і, мені здається, це була шкільна дитяча кімната. Там були глобуси, стояли шкільні лавки й лежали зшитки. Коли ж вікарій трохи згодом теж прийшов туди, я перейшов на вищий поверх — у якусь, певно, кладовку й запер двері, щоб лишитися на самоті із своєю тугою.
Весь цей день і ранок другого дня ми були оточені чорним димом. Сумежний з нами дім ще в неділю вечером виявляв ознаки життя: з вікон було видно світло, в одному навіть промайнуло чиєсь обличчя, а трохи пізніше було чути грюкіт дверима. Але я не знаю, що то були за люди, і не знаю, що з ними потім сталося; другого дня ми вже нікого не бачили. Цілий ранок в понеділок чорний дим помалу спливав до річки, щораз більше насуваючись до нас, і, нарешті, поповз уздовж дороги поуз дім, де ми сиділи.
Опівдні прямо через поля прийшов марсіянин. Він ішов за течією чорного диму, поливаючи його гарячим струмком пари, що шипіла, коли дотикалася до стін будинків, та розбиваючи всі вікна, до яких доторкалася пара. Вікарієві теж спекло руки парою в ту хвилину, коли він тікав з передньої кімнати. А коли ми обережно прийшли знов до тих кімнат, ще мокрих від охолодженої пари, і виглянули з вікна, то побачили, що вся місцевість на північ од нас мала вигляд, мовби над нею пройшла буря і випав чорний сніг. Глянувши на другий бік річки, ми з дивуванням побачили, що почорнілі, мов від пожежі, луки виблискують червоним кольором.
