тримав його за комір. Зчинилася сутичка. Чорний кінь з вершником шарахнувся набік, а другий екіпаж раптом рушив уперед. Братові ледве не віддавило ногу копитами. Він випустив з рук комір роздушеного чоловіка і одскочив. Він бачив, як замість гніву на обличчі нещасного каліки з'явився вираз невимовного жаху, і миттю він зник під ногами людей і коней.
Бурхлива жива течія пронесла брата на широку вулицю повз входу до провулку. Йому немало енерґії довелося витратити, поки пощастило пробитися назад у провулок.
Міс Елфінстон сиділа, затуливши очі руками, а поруч, біля коляски, мала дитина, без властивого дітям співчуття, дивилася широкими очима на чорну купу розчавленого в лахміттях тіла, що лежало непорушно; через нього їхали екіпажі й мололи його своїми колесами.
— Ідьмо назад! Ми не зможемо проїхати через це пекло! — І брат почав повертати коня назад.
Вони од'їхали назад ярдів на сто тією дорогою, що раніш їхали. Оскаженілої юрби, нарешті, не стало видно. На повороті в провулку, в рівчаку біля тину, брат побачив обличчя людини, що була знята з карети і вмирала; бліде, як у мерця, лице було вкрите рясним передсмертним потом. Дві жінки, скулившись та тремтячи, сиділи мовчки біля хворого.
За поворотом вони знов зупинилися. Міс Елфінстон страшенно зблідла, а її братова гірко плакала, забуваючи навіть кликати свого „Джорджа“. Брат сам був теж вельми стурбований і не знав, що робити. Ледве вони відступили назад, як братові відразу стало ясно, що вони мусять так чи інакше переїхати через ту дорогу. Він раптом обернувся до міс Елфінстон, повний рішучости.
— Ми мусимо таки їхати тим шляхом, щоб переїхати через дорогу, — сказав він, знову повернувши назад поні.
Уже вдруге в той день ця дівчина виявила прикмети своєї вдачі. Брат передав їй віжки й вискочив з коляси.
