— Я не можу йти далі, не можу! — плакала вона.
Брат, мов зі сну прокинувся, підійшов до неї, взяв її на руки і, заспокоюючи її ласкавими словами, поніс до міс Елфінстон. Ледве брат доторкнувся до неї, як вона відразу принишкла, мов перелякана.
— Олено! Олено! — кричала з сльозами в голосі якась жінка серед натовпу.
Дівчинка з криком „мама!“ вислизнула з братових рук.
— Вони надходять! — говорив якийсь чоловік, проїжджаючи біля них на коні.
— Ей там, з дороги! — раптом загукав з високого сидіння візник, і тої самої хвилини брат побачив, як із шляху до вузенького провулку звернула карета.
Люди шарахнулись в усі боки, щоб не попасти під коней. Брат привернув свого коня з колясою близько до паркану. Карета проїхала трохи й зупинилася на самому повороті. Це була карета з дишлом для двох коней, але запряжений був один кінь.
Брат бачив, — як, звичайно, можна було бачити крізь куряву, — що двоє чоловіків вийняли з карети на носилках щось біле й обережно положили на траву під кущем біля загороди. Один із них підбіг до брата.
— Чи нема тут денебудь води? — запитав він. — Він уже вмирає, дуже хоче пити. Це — лорд Ґарик.
— Лорд Ґарик? — здивувався брат. — Верховний суддя?
— Води! Чи нема у вас води? — повторив той.
— Може, в якій із тих хат і найдете воду. У нас нема води, і я не можу кинути своїх, — сказав брат.
Чоловік почав пробиратись проти юрби до брами сусіднього дому на розі провулку.
— Куди йдеш? Пішов наперед! — кричав натовп.
Потім братові у вічі кинулася постать чоловіка з довгою бородою й з орлячим носом, що ніс малу валізку. Коли той проходив мимо коляси, раптом тріснула маленька туго напхана валізка, що він її тримав у руці, і звідтіля
