прикажчики, як можна було думати, дивлячись на їхнє убрання; маячили серед натовпу й залізничі носії. Пройшов поранений салдат; пройшла якась злиденна істота в чоловічому пальті поверх нічної сорочки.
Але хоч який різноманітний був склад цього натовпу, все ж у всіх було щось спільне: на всіх обличчях був ляк і страждання і перестрах гнався за ними. Доволі було, щоб у якомусь місці сталося замішання або виникла сварка з-за місця на возі, як весь натовп шарахався і приспішав ходу. Навіть люди, поранені і знесилені до того, що коліна їм підгиналися, раптом виявляли велику енерґію і напирали наперед; спека й курява вже дали себе в знаки: шкіра їм пересохла, уста почорніли й порепалися. Ноги всі намулили, — ледве всі не падали, мучились від утоми й спраги. Серед тих усіх вигуків чулися сварки, докори, стогони знесили і втоми. Голоси у всіх захрипли, ослабли.
І крізь цю різноголосицю чулося, мов приспів:
— Дорогу! Дорогу!! Марсіяни надходять!..
Деякі зупинялися і звертали з шляху набік від течії. Вузька вулиця виходила на широкий шлях після повороту навскоси, і здавалося, що вона йде з Лондону. І ось у це гирло запливали струмочки головної течії; це найкволіші одиниці, що пробивалися з натовпу на вільне місце, хвилини дві-три спочивали й знов поринали в загальну течію. Трохи далі на вулиці лежав чоловік з розутою ногою, обмотаною скривавленими ганчірками. Двоє інших стояли, нахилившись над ним. Щасливий! Він іще мав друзів!
Маленький старенький дідок, з вояцькими сивими вусами, одягнений у чорний заялозений фрак, пришкутильгав із потоку й присів недалеко дороги, знявши чоботи зі своїх скривавлених ніг; він витрусив із них камінці і, надівши знову, пошкандибав далі. Потім маленька зовсім самотна дівчинка, років восьми-дев'яти, з плачем кинулася під загороду недалеко від мого брата.
