мов застелена чорним оксамитом, з-під якого стирчали кущі, ворота, стайні і стодолі; червоні дахи, стіни й зелені дерева — все виринало з чорного моря проти світлих проміннів сонця.
Але то так було лише в Стріт-Кобгемі, де марсіяни дали чорному димові повну змогу цілком виявити свою властивість й опадати від власної своєї ваги. Взагалі ж вони робили інакше: давши змогу димові зробити своє діло, вони очищали повітря від нього, проходячи по отруєній ним місцевості й скеровуючи на чорну масу диму струмки звичайної пари, і цим перетворювали його в порошок.
Так зробили вони, наприклад, з димом в Горішньому Галіфорді, коли ми сиділи в одному залишеному будинкові, куди ми вернулися й звідки крізь вікно все це могли самі бачити при сяйві зірок. Звідтіля ми також бачили метушливе бігання світу електричних прожекторів на Річмондському й Кінґстонському горбах. Раптом коло одинадцятої години ночі затремтіли вікна нашого дому: це стріляли з важких велетенських гармат, що стояли на позиції на Річмондськім та Кінґстонськім горбах. Стріляли в напрямку до Гемптону й Диттону, як попало, навгад, бо марсіян гаразд не було видно. Стрілянина невгавала протягом якихось чверть години, потім бліді проміння елєктрики потухли й замість них схопилося вгору яскраво-червоне полумя.
Далі, мигнувши блискучим зеленим метеором, упав четвертий циліндер в Буші-Парку, як я довідався про це потім. Але ще раніш, ніж важка артилерія на Річмондській та Кінґстонській позиціях розпочала стрілянину, далеко з півдня долетіли до нас відгуки рясної канонади. Певно, тамошні батареї почали стріляти навмання, поки отруйний дим не задушив там усіх людей.
Ось так марсіяни спокійно й методично, як викурюємо ми осине кубло, затопили своїм отруйним газом усю
