Цей газ, чи пара, був дуже важкий — важчий від найгустішого диму. Отже через те після першого великого струсу, що підкидав його вгору, він опадав і розливався по землі, нагадуючи швидше плинну масу, ніж газ; він спливав з високих горбів у долини й рови, в річки й річечки зовсім так, як плине вуглекислий газ з розколин вулканів. Там, де він попадав у воду, починався якийсь хемічний процес: поверхня води раптом укривалася плівкою дрібного порошку, що помалу осідав на дно. Цей порошок зовсім не розчинявся, і — дивна річ! — коли взяти на увагу, що газ так хутко убивав усе живе, — воду, в якій був цей порошок, без ніякої шкоди для здоров'я можна було пити.
А самий газ не розвіювався в повітрі, як це буває з усіма газовими тілами. Він спочатку великими шматками висів у повітрі, спливав униз по схилах гір, уперто змагався, коли його гнав вітер, а далі, помалу змішуючись з туманом і росою, він білим порошком падав на землю. Опріч того, що при хемічному розкладанні виявилася наявність у ньому невідомого елемента, який давав групу з чотирьох ліній на блакитному тлі світового спектру, справжня природа цього газу нам і по цей день лишилася невідома.
Як тільки після важкого вибуху набою закінчувалося творення газового конуса, чорний дим так міцно прилягав до землі, що на п'ятдесят футів над землею, на дахах і верхніх поверхах домів, на високих деревах була повна змога врятуватися, як це й було тої ж ночі в Стріт-Кобгемі й Диттоні.
Людина, що врятувалася в Кобгемі, оповідала предивну історію. Сидячи на дзвіниці, вона побачила, як хмари чорного диму огортали село й як помалу, мов у чорній пельці повзучої страшної потвори, зникали будинки. Півтори доби просидів він на дзвіниці, змучений, голодний, обпалений сонцем. Над його головою ясніло блакитне небо, вдалині зеленіли пагорки, а ближче лежала земля,
