Потім, через безмежно довгий період часу, як нам здавалося, крізь тин, за яким сиділи ми, скулившись і несміливо виглядаючи іноді, почувся згук, наче далекий гуркіт гармати. Далі ще один — ближче, потім третій. Тоді марсіянин, що був найближче до нас, високо підняв свою чорну дудку й вистрілив з неї в напрямку батереї. Від страшенного гуркоту цього вистрілу затрусилася земля. Марсіянин біля Стенса відповів йому таким самим вистрілом. Але не видно було ні диму, ні миготіння вогню — тільки страшний гуркіт трусонув усе навкруги.
Мене так вразили ці дивовижні періодичні вибухи, що я зовсім забув про небезпеку, про свої обварені руки й видряпався на тин, щоб поглянути в напрямку до Сенбері. Якраз коли я зліз на верх, почувся ще один вистріл — і велетенський набій із свистом перелетів через наші голови на Гавнзлов. Я сподівався побачити дим, огонь або якісь інші ознаки дії цього набою. Але бачив над собою лише синє небо з одинокою зіркою на ньому та широкі хвилі білої імли, що низько плинули по землі. Не було чутно ні тріскоту, ані жадного вистрілу у відповідь. Навкруги знов запанувала тиша.
Минула одна хвилина, дві, три…
— Що сталося? — спитав вікарій, умостившись біля мене.
— Біс його знає! — відповів я.
В темряві майнув кажан і зник. Далекий гомін та крики долетіли до нас, потім раптом знову стихло. Я глянув на марсіянина; тепер він хутко гнав, мов би котився, просто на схід уздовж берега.
Кожну хвилину я сподівався почути грім вистрілів якоїсь захованої на його шляху батереї, але вечірню тишу ніщо більше не порушувало. Що далі відходив від нас марсіянин, то менша ставала его постать, пока аж імла й чорна ніч не проглинули його.
Інстинктовно, не умовляючись, ми злізли вище. В напрямку Сенбері ми побачили темну масу, що своєю
