марсіяни були єдині володарі темної ночі, що її освітлював тонкий серп місяця, перші зорі, відблиски заходу сонця та заграва пожежі Пейнзгільського лісу біля Сент-Джорджа-Гілу.
А проте з усіх боків, де тільки купка дерев чи сільських хат давали хоч маленький захист, на те півколо машин мовчазливо дивилися чорні паші захованих гармат; в Стенсі, Гавнслові, Дитоні, Ешері, Окгамі, з-за горбів лісу південного берегу річки та з-за низових луків, що йшли на північ від неї, — скрізь, де можна лише сховатися, стояли гармати. Настрій тих, хто стежив за цими подіями, страшенно напружувався. Коли б тільки марсіяни були ступили один крок у поле гарматного вогню, то миттю всі оті мовчазні пащі гармат, що хмуро поблискували в темряві ночі, разом з принишклими за ними нерухомими чорними постатями людей, були б вибухнули шаленим гуркотом.
Безперечно, на думці в усіх отих людей, що пильно прислухувалися в темряві ночі, як і в мені, було питання, що думають про нас марсіяни. Чи розуміли вони справді, що воюють з мільйонами організованих і дисциплінованих істот? Чи може всі оті вибухи нашого вогню й наших набоїв, наше оточення їхнього табору вони пояснюють так, як ми пояснюємо розпачливий одностайний напад сполоханого рою бджіл? А чи не думали вони часом нас усіх винищити? Тоді ще ніхто не знав, що вони їли. Тисяча подібних питань тислося в моїй голові, коли я стежив за велетенською постаттю їхнього вартового. А десь у глибині душі я тішився свідомістю того, що на всьому шляхові до Лондону стоять велетенські, невідомі марсіянам, гаразд приховані військові сили. Чи встигли вже наші виготовити вовчі ями для ворога? Чи додумалися вони зробити з порохових заводів у Гавнслові пастку для нього? Чи вистачить у лондонців рішучости й відваги створити марсіянам з усієї маси велетнів-будинків другу Москву?
