„могли з нами спільно ділати й працювати як вільні з вільними і рівні з рівними“.
Проф. Цоль вислав був навіть до Варшави готовий проєкт розділу шкільництва і шкільної администрації в Східній Галичині по народності. Провідною думкою того проєкту був тип національної школи, а саме Українці мають мати свої українські школи, а Поляки польські так, щоби Українці не потребували ходити до польських шкіл, а Поляки до українських.
„В кожній громаді — читаємо в повищій офіціяльній хроніці — слід зорґанізувати окрему науку, хочаб навіть в одноклясовій школі, як тільки в дотичний громаді є 40 дітей національної меншости. В польській школі повинен учити вчитель Поляк, а в українській Українець. Утраквістичні українські семинарії знести і на їх місце впровадити учительські семинарії з польською й украінською викладовими мовами та з учителями Поляками й Украïнцями.“ І т. д.
Щоби ще наглядніше переконати Антанту, що голошені Поляками засади рівности й братерства супроти українського народу — це не пусті слова, польський сойм ухвалив 26-го вересня 1922 р. закон про т. зв. воєвідську самоуправу, в якому поділив шкільну адміністрацію і шкільництво на украïнських землях на українське і польське, менше-більше по думці проєку б. президента Краєвої Шкільної Ради проф. Цоля.
Також уже за польської влади повстають 2 чисто українські державні учительські семинарії у Львові і в Перемишлі, як реальний завдаток того блага, коли то Антанта
