по містам. Навіть у такому інтернаціональному, портовому місті як Одеса, українізація так поступила, що ті, які місто це знали за часів австрійської окупації, в 1918. р., за два роки після не могли з дива зійти. Роковини смерти Тараса Шевченка в березні 1920. р. святковано величавою, небувалою в Одесі маніфестацією, в якій брали участь українські військові частини, українські школи, українські робітничі орґанізації, українські морські орґанізації, а дальше залізничники, пожарники, жіночі товариства, „Просвіти“ і т. д., а все це з жовто-блакитними прапорами (попри національні були й червоні прапопи) при звуках „Ще не вмерла“ та „Заповіту“… Почесний похід, який густими лавами тягнувся до 3 верств, показав силу Українців в самій Одесі і зробив сильне, незатерте вражіння. Те саме було й по других містах і по селах.
Большевики, як непоправні російські централісти й імперялісти поставили собі найблищою задачею „во что бы то не стало“ знищити до щенту всю проведену досі освітно-культурну і фінансово-економічну українську орґанізацію і арештами та масовими розстрілами стероризувати українську інтеліґенцію, українське робітництво і українське селянство. А що тоді на Україні знаходилися Галичане, які перед польською навалою мусіли покидати
