Треба було подивляти, з яким героїзмом, з якою вірою в святе діло йшли нещасні жертви на смерть. З піднесеними головами, твердими кроками ступали оточені штиками та кулеметами піших і кінних чекістів…
Перед розстрілами, голова першої української церковної громади в Одесі, старенький Климович сказав коротку зворушаючу промову, яку закінчив окликом: „Вмираємо за святе діло! Україно, наша Мати! Скільки жертв крівавих вимагаєш Ти від синів Твоїх!…“ Незвичайно достойно держала себе голова одеської „Жіночої Громади" добр. Олеся Комарецька. Висока, струнка, гарна, поставна, з піднятою головою, — з таким спокоєм йшла на смерть як бувало на виділове засідання. Не трівога, не страх, — а скоріще обурення малювалося на її інтеліґентному, прегарному обличчю. — „Точіть нашу кров, прокляті кровопійці! Але тямте, що страшна пімста за наші кривди вас не мине!…“ — були послідні слова покійної Олесі… І так всі погинули як герої. — Ніхто не просив пощади у лютих, непримиримих ворогів своїх. Честь їх славній памяті!
Так гинули лікарі, інжінери, кооператори, учителі, студенти, малярі, артисти, віртуози, журналісти, поети, священники — одним словом сама сіль нашої нації.
