то мати промовила знов, сказала, що так йому треба, тепер він певно порозумнїйшає, і віддалила ся з покою лишаючи їх самих.
Скоро вийшла, обтерла й собіж сльози і подумала, чи не може таки зашкодити йому сильне зворушенє, в яке ввела його, і чи не було би порадно покликати лїкаря? На вечерю наварила йому всячини, що лише могла знайти в кухнї придатного для покріпленя й заспокоєня, приготовила і нагріла йому постелю, а коли він усе ще не виходив, а до столу було вже накрито, то вона на пальцях підійшла до маркізиного покою, щоб почути, що там дїє ся? Легесенько притуливши вухо до дверий і надслухуючи почула тихий шепіт, що, здавалось, ішов із уст маркізи; і, як побачила крізь дїрку від ключа, вона сидїла в коменданта на колїнах, чого сей зрештою не позволяв нїколи в житю. Аж тодї вона отворила двері і побачила — і серце заграло у неї з радости: дочка лежала тихо, з відкинутою в зад головою і з щільно зажмуреними очима, в батькових обіймах, а сей, сидячи в фотелю, покривав її уста, мов закоханий, довгими, палкими, жадібними поцїлуями, а його великі очи перлили ся блискучими слїзми. Дочка не говорила нїчого, він не говорив нїчого;
