— Алеж се страшенне! — зойкнула полковниця.
— Злоба! Помилка, — міркувала далї маркіза. — Які причини може мати сей чоловік, що нам доси видавав ся шановним, завдавати менї таку злосливу і підлу зневагу? менї, що нїколи не оскорбила його? що приняла його з довірєм і з прочутєм будущої вдячности? до котрої він, як сьвідчили його перші слова, прибув з чистим і неложним наміром — допомогти, а не розятрювати болї лютїйші від тих, що я терпіла? І колиб я — мовила вона далї, тим часом як мати не зводила з неї очий — не знаходячи иньшого виходу, захотїла вірити в його помилку, то чи се можливе, щоб лїкар, навіть середно дотепний, помилив ся в такім випадку?
Полковниця відповіла трохи ущипливо: — А все таки мусїло тут бути або одно, або друге.
— Так! — мовила маркіза, — моя найдорожша мамо, — і при тім з виразом ображеної гідности, спалахнувши всїм лицем поцїлувала її в руку, — так воно мусить бути! Хоча обставини такі надзвичайні, що менї вільно сумнївати ся в тому. Кленусь тобі, коли вже треба запевненя, що моє сумлїнє чисте як у моїх
