тім улюбленім полї. І справдї, се була неначе Кляйстова докторська праця. Він міг до схочу нагромаджувати трудности, шалено переплутати всї нитки, ввести всїх у найшвидше темпо екзальтації, і в даній хвилї, немов легким рухом руки, розвязати все на загальне успокоєнє.“ Так судить один новійший критик про сю новелю[1]. Відповідно до композиції дібрано й стиль оповіданя, дуже оріґінальний і незвичайний, особливо для наших часів. Фр. Серваес каже про нього: „Отся oratio obliqua з масою накопичених речень на „що“, наглі перескоки до oratio recta, яка сим робом виглядає ще більш оживленою; сьмілий порядок слів з частими вставками та повсуваними реченями надають цїлій дікції швидке, поквапне, вперте і при тім якесь капризне темпо, що немов симболїчно змальовує рівночасно енерґічну і повну суперечностий вдачу поета. Цїле Кляйстове житє порушувало ся таким темпом. Усюди короткі пристанівки, зір завше біжить далї з великою нетерплячкою до неосягненої ще, а горячо пожаданої мети. Таким робом і отсе оповіданє з його змі-
- ↑ Franz Servaes. Heinrich Kleist. Leipzig, Berlin und Wien 1902 (Dichter und Darsteller Bd. IX), стор. 95–96.
