Стара знищена кужіль і кілька вазонків з гнилими цьвітами, що стояли на лавцї зі сухою як порох землею, здавали ся стояти так цїлий вік. Але останки торфу і виразні слїди пальцїв на запорошенім столї вказували, що все-ж таки хтось зазирає до сеї пустинї.
Вже мав відходити, коли нараз побачив у старім, широкім, дубовім ліжку жіночу постать — сїру, скорчену мумію, що лежала з лицем відверненим до стїни під старим, тоньким покривалом. Жовта хустина обвивала її голову, а під бородою лежали зложені худі, блїді як віск руки.
Мимоволї поступив ся у зад… труп!
Але в тій самій хвилинї обернула постать незамітно голову і заговорила голосом, що потряс ним… тонким, здавленим, беззвучним, якби з того сьвіта:
— Чи се ви, Катерино?
Так чудно зробило ся йому, коли почув нараз людський голос і так не знав, що на скорі відповісти, як оправдати ся, що рішив ся по короткій надумі висунути ся тихенько так, як прийшов.
Зачинив тихенько за собою двері і спустив клямку без шелесту.
Коли вийшов, побачив недалеко високу, обшарпану жінку. Пристанула під муром, за яким добачив тепер кілька хатчин з вистаючими коминами.
Жінка несла на руках більше як трилїтню дитину і борола ся з противним вітром, що почав як раз віяти.
