На сходї, за довгою, запалою греблею, що віддїлювала громадське пасовиско від орного поля, стояла мала охарна загорода, зі зеленими рамами у вікнах і потапала у дикім виноградї, що пняв ся горі по рогах хати та по вулїях здовж тину.
Опущена, сумна стояла на сїрій, каменистій землї, що спускала ся стрімко до заливу. Але у маленькому, добре утриманому огородцї перед хаткою цьвїли… найгарнїйші і найрідші цьвіти… Особливо у лїтї, коли виноград і иньші ростини пняли ся аж під соломяну стріху, а на малих, низьких деревах прозирали із під гущавини листя дозрілі овочі, виглядало сесе місце дуже гарно, у нагій сумній пустинї — як оаза, як кошіль цьвітів зі сотнїми красками, що з нього віяв нїжний, легонький запах через гірко-солоний подув моря.
Справдї можна було дивувати ся, кілько тут викохано ростин на сьому малому куснику землї. У тихих, лїтнїх вечорах, коли сонце заходило, йшли по одному або по двох мешканцї села з люльками або панчохами на се піскове згіря, аби натїшити ся видом сього чарівного кутка…
