— Відки се знаєте?
— Не трудно було знати, що щось було між ними. Та-ж він гоняв за нею, де лише показала ся, а хиба не даром, думаю. Лїпше було вивідати ся наперед. Се-ж не така велика честь дати ся повісити за когось. Мала одного, могла мати і більше. Хоче затягнути тебе до вівтаря, тому удавала сьвяту, аби замилити тобі очі.
— Ви чули може що більше? — поспитав і глянув на неї непевно.
— Може бути… Найлїпше було не заходити собі з нею, ми не мали би нинї сього клопоту. Та ще коби то я не перестерігала тебе, аби ти беріг ся, бо вони хочуть тебе підійти, але ти не хочеш нїколи слухати матері… Я просила що вечера Спасителя, аби тебе просьвітив, а ти летиш, як шалений, не можу дивити ся, як відходиш від розуму.
Іван призадумав ся.
Впялив очі в чисто вимиту, кафлевою печю осьвітлену долівку і дивив ся довго, уважно на посипані попелом дошки.
Нараз схопив ся, взяв шапку, пробурмотїв »добраніч« і вийшов.
Тимчасом змеркло ся. Густа, зимна, вохка мрака вкрила село, лише тут та там блимало сьвітло у простих хатах. В загородах всї вже полягали спати. Кілька качок спало на водї, серед багна, а перед зачиненими ворітьми сидїв кіт і мявкотїв.
Застав Трину за плотом города, де устроювали собі вечером сходини.
