ві. Але тепер, коли увійшов з лїкарем до хлїва і побачив як молодий, блїдий доктор похиляв ся над зьвіриною з видимою цїкавістю, як поправляв цвікер і нарештї заложив малий термометер хорому за ухо, перейшла по нїм дрож.
Як входив, зняв несьвідомо шапку; тепер стояв і мняв її судорожно в руках, слїдячи кождий рух молодого лїкаря, кожду дрож його лиця.
— Чим ви годували худобину? — поспитав нарештї доктор.
— Що такого?
— Що ви давали їсти зьвіринї? — повторив молодий чоловік гостро.
— Крупи, пане ветеринарю.
— Нїщо иньшого?
— І всю свою фасолю і три бочки бульби… і з'їв пів бочки кукурудзи, якої я не заплатив іще.
— І нїщо більше?
— Ну, розумієть ся, всї відпадки з хати… і всьо, що лише дїти назбирали зеленого і ріжні ріжности. Се-ж неможливе, пане ветеринарю, аби він з'їв щось шкідливого?
Молодий доктор не запускав ся у відповідь просто на питанє, але виймив з кишені малий записник зі золотими краями, вирвав картку, написав кілька стрічок, пояснив, що се припис на масть, якою Яків має мастити рило зьвіряти і старати ся, аби воно злизало її. Масть після сього припису видасть йому найблизша аптика. Але, докинув з натиском — треба пово-
