пацючків виходили все найгірше, а той нещасний рік з тим у червоні крапки був причиною злобної радости, яка до живого допекла Якову, так що від тодї жили цїлком відокремлені, огірчені, зневірені; лише тепер, троха вже чи не пізно, почало свитати їм сонце щастя.
Якось коло падолиста, коли бють пацюки, Сиф важив круглих двацять фунтів. Та хоч був уже тепер такий товстий, що нїкому не йшла навіть слина, не перестав годувати ся.
Далї гидко було навіть дивити ся на нього. Зьвірина поледво рушала ся, лежала у своїм барлозї, сопіла тяжко і стогнала, якби їй се сало наносило біль.
Вкінцї рішено невідклично заколоти його з першим приморозком.
День перед сим стояв Яків коло хлїва із сусїдом, що прийшов побачити на свої очі се чудо. Сусїд призирав ся якийсь час уважно і мовчав, нарештї сказав тихо:
— Слухайте-но, Якове! Чи справдї всьо добре?
— Чи добре? Що-ж могло би бути злого — сказав Яків та розсьміяв ся.
Сусїд змовчав. Не говорили більше про те, війшли до хати, де Мария оживлена погостила гостя горівкою і сьвіжим, сьвяточним пивом.
Коли Яків вийшов другої днини до хлїва, здивував ся дуже на вид великої, червоної плями, що покривала один бік зьвіряти. На його вдарили поти. З червоними ухами переступив загороду, та коли почав блище призирати ся,
