Не богато сьвят і празників сьвяткував ткач Яків Ганзен. Можна би сказати, що були лише два такі днї у роцї. Тому цїла родина дожидала їх у найбільшому напруженю, сьвяткувала дуже величаво. Один припадав на час ярмарку на Ма́тки, коли то купуєть ся пацючки; другий небаром по св. Мартинї, коли то сих членів родини заколюєть ся.
Перший випадок займав перед усїм цїлу увагу дїтий. Від хвилини, коли бачили, що батько вичистив хлївець та вистелив його соломою, думали лише про сподїваного гостя… Чи буде білий, чи чорний, чи може сорокатий? І як його назвати?
Але і родичі розуміли, яка се важна хвиля. Коли чоловік далеко іще до сьвіта надягнув нову одїж, піввовняну камізолю з роговими ґузиками і чоботи, що так і блищали ся, на виправу до міста, а жінка вештала ся з лоївкою у руках, бігаючи з кухнї у комору та навиворіт, аби виправити ґазду на час, було у них обоїх щось незвичайного, якесь вижиданє, та вже-ж то, коли прийшла остання хвилина і Яків надягнув малий, круглий, пільцовий капелюх на поважну, велику голову, під паху взяв сукату палицю та який двайцятий раз перечислив гроші і сховав
