— Так.
— Так, але, що се не прийшло мінї відразу на гадку. Має то бути, як кажуть, велика істория з тою малою. Ганна, жінка звонаря, була вечером у мами і розказувала, що будуть звонити. Але чиж се можливе?
— Можливе.
— Так? Ну, то рішучо запросили на стипу пароха із жінкою і лїкаря розумієть ся також, бо і він причинив ся тут. Ну, Андрія Єнзен стати на се і на більше іще, якби було треба. Але, до сто чортів, не всї можуть справляти своїм дїтям такі похорони.
— Ох, нї — сказала Елисавета знова затоплена в думках.
— Зрештою й сьмішне — правив далї старий та дивив ся на неї все прижмуреними очима. — Я не знав цїлком, що ви маєте тут на кладовищі дїти, Елисавето.
— Так, справдї? — відповіла поволи і знов дивила ся на цминтарну дорогу. — Нїщо дивного… мало що я сама не забула про те.
— Га! і се буває — відповів і похитав головою. — Тілько ріжних річий приключить ся між тим… а роки минають. Ах! і я се знаю. Чи то був хлопчик?
— Нї, дївчинка.
— Мій Боже! Дївчина. Так, то що иньшого. А! Маємо тут маленьку Льотку — звернув ся до дївчинки, що тулила ся до матери зі всїма признаками знетерпеливленя.
Мати погладила її по руцї.
