Але коли найшов на нього справжнїй шал, була йому ся дорога за прикра. Виносив тодї останнїй лах своїх дїтий та рабував хату, аби заспокоїти себе.
В такі днї бачили люди дуже часто, як обходив сусїдні села то зі старим стільцем, то з машинкою до кави, жінчиною сорочкою, пательнею, дитинячими спідничками — всьо те зрабував дома і продавав тепер із сьмішними рухами і дотепами… все за одну і ту саму цїну: десять еарів за штуку, за яку то суму купець продавав йому півкварту.
Коли шалїв вже так часом кільканайцять днїв і не міг майже утримати ся довше на ногах, анї отворити очий, збирав усї свої сили, тер на причуд малою, худою рукою великий, рапатий, темно-червоний ніс, що сидїв як велика суниця на синьо-голубім лицї — і говорив до малих хлопцїв, що викрикували коло нього, бігаючи за ним громадно.
— Тепер, добраніч вам любі. Йду домів, до судженої.
Се було звичайно його закінченє, ізза чого прилипло до жінки згадане повище назвище.
Але нїхто не подумав нїколи про сесю бідну матїр, що сидїла з чотирма дїтьми у старій, похиленій хатї і борола ся безсильно на смерть і житє, аби вигодувати свої дрібнятка.
Нїхто не догадував ся, кілько перейшла мук, кілько днїв і ночий страшних пережила із сим шаленим чоловіком — нїхто не догадував
