рядом члени на вузьких соломяних сидженях під вікнами і плетуть плетїнки та коші — чоловіки з одного, жінки з другого боку. Нема хиба нїщо прикрійшого, як такий гурток старих, змучених житєм людий, яким вже нїщо не лишило ся — особливо, коли вічна журба витиснула глубоке пятно знищеня, як ось на них. Сторгані сили, зломані енерґії із хат та лїпянок позамикали ся тут, в сих мурах, коли руки показали ся за слабі, а плечі надміру похилені до двиганя ярма житя. Сидять вони тут однако загорнені, в чистім платю, вимиті, вичесані, про що навіть не думали нїколи в житю, тихесенько, в задумі, якби вічність зачинала ся для них справдї в сїй великій, склепленій салї, де сьвітло паде немов надземський блиск, а найлекший кашель або хрюмкіт відбиваєть ся від високого склепу цїлком як в церкві. Мовчаливо і побожно перебирають закостенїлими, кривими пальцями, вяжуть стебла, плетуть, переволїкають годину за годиною з одностайньою, механїчньою точністю годинника, що висить в кутї — де-коли лише стрепенуть ся на відгомін скриплячих чобіт інспектора, що йде горі сходами. Дрож зі страху перелїтає по громадцї. А коли поважна постать Бога-Батька покажеть ся на дверях, всї старечі голови похнюплюють ся нище над своїми плетїнками.
Одинокою розличністю у сїй довгій однотайностї дня є звінок, що оповіщує годину їди. Коли він лише залунає, всї схоплюють ся з місць змітають обережно останки соломи з одїжі на
