Гамірно було одного полудня в уличцї за озером, де кілька обкурених старих лїпянок тулило ся до згіря, на якому стояла школа.
Йшло про досить важну справу: Стина Бедкер мала йти до »буди«.
Була се популярна назва великого іно-що посьвяченого »Дому убогих«, або »Дому працї«, слави і прикраси околицї. Справдї трудно уявити собї щось більше відміннього від тих старих, брудних, смердячих домів для бідних, де нагромаджуєть ся ріжних людий і кажеть ся їм жити після своїх вибагів. По королївськи розсїв ся Дім на верху зарослого травою узгіря, звернений в сторону заливу — збудований з цегли та каміня, з вежою і королївськими буквами, що яснїють золотом на синьому тлї понад входовою брамою.
Чужі люди уважають його що найменьше за судовий будинок, тюрму, або дім поправи, а неодин поважний чоловік, якого впустять за паркан понабиваний зелїзними цьвяхами, придивить ся сим чудовим сходам, огрівальням і стелям, похитає значно головою та пробурмотить щось про пересаду.
А що-ж тодї, коли поведеть ся йому дістати ся до одної з великих саль, де сидять
