капуста, вибрала найкращу білу головку, взяла її в руки й так стиснула, що та аж зарипіла, а тоді зневажливо кинула назад у корзину, промовивши і цього разу: «Казна-що, нікчемна капуста!»
— Та не труси так на всі боки головою! — перелякано скрикнув хлопчик. — У тебе ж шия, мов капустяний корінець,— ось-ось переломиться, і твоя голова впаде в корзину. Хто тоді купуватиме у нас?
— Тобі не подобаються тонкі шиї? — знов пробурмотіла стара, гидко сміючись. — Гаразд, у тебе зовсім ніякої не буде, а голова стримітиме просто на плечах і вже не зірветься з маленького тіла!
— Не кажіть хлопцеві дурниць! — не втерпіла Ганна, якій уже також набридло це довге перебирання, розглядання та нюхання городини. — Як хочете щось купувати, то беріть швидше, бо ж за вами ніхто інший не доступиться до мене.
— Ну що ж, це ти правду кажеш,— промовила стара, злісно зиркнувши на неї.— Гаразд, я візьму в тебе оці шість головок. Тільки ж ти бачиш, що я мушу спиратися на костур і сама не подужаю нічого нести, то вже загадай своєму хлопцеві, нехай занесе капусту додому, а я за те йому щось заплачу.
Якоб не хотів іти, бо йому було страшно цієї гидкої баби. Однак мати звеліла слухатись, бо вважала за гріх, щоб стара немічна бабуся сама несла цей тягар. — Мало не плачучи, хлопець послухався матері, поклав у кошик капусту й пішов услід за старою.
Майже цілу годину шкутильгала стара до краю міста. Нарешті вона спинилася перед маленькою, похилою хатиною, витягла з кишені старого іржавого ключа, встромила його в невеличку шпарку в дверях, і вони самі розчинилися з гучним рипом. Та як здивувався Якоб, коли зайшов усередину тієї халупки! Там було пишно прибрано: стеля й стіни з мармуру, меблі чорного дерева з розмаїтими візерунками з золота й коштовного каміння, підлога з чистого скла і така слизька, що хлопчик кілька разів підсковзнувся і впав. Стара витягла з кишені срібний свисток і якось особливо в нього засвистіла — по всьому помешканню аж луна покотилася. Зараз же прибігли до неї дві морські свинки. Якубові було дуже дивно бачити їх на задніх лапках, у горіхових шкаралупках замість черевиків, у людській одежі і навіть у капелюшках, зроблених за останньою модою.
— Де ви поділи мої черевики, сякі-такі ледаща? — гукнула стара й замахнулася на них костуром. — Чи довго я ще тут стоятиму?
Свинки кинулися по східцях угору й повернулися з двома кокосовими шкаралупками, підбитими всередині м'якою шкірою. Вони швидко й спритно взули стару в ті черевики, і її шкутильгання мов рукою зняло. Вона шпурнула геть костур і неймовірно швидко заметушилась по скляній підлозі, не відпускаючи руки хлопця і тягаючи
