Горопаха Якоб нічого не розумів. Адже сьогодні вранці він, як звичайно, прийшов з матір'ю на базар, допоміг їй розкласти городину, тоді ходив із старою бабою до її хати, там попоїв трохи юшки, а опісля трошечки подрімав — і ось він знову тут. Чому ж і мати, і всі перекупки говорять про якісь-то сім років? І всі чомусь звуть його гидким карликом! Що ж таке з ним сталося?
Побачивши, що мати аж ніяк не хоче його впізнавати, Якоб мало не заплакав і, вкрай засмучений, пішов до майстереньки свого батька. «Подивимося, що скаже він,— думав хлопець. — Невже й він не впізнає мене?»
Прийшовши до халабуди шевця, він став у дверях і зазирнув усередину. Майстер так поринув у роботу, що не помітив хлопця. Коли ж він ненароком глянув на двері, то впустив додолу все — черевики, дратву, шило — і злякано вигукнув:
— Свят, свят! Що воно таке?..
— Добрий день, пане майстре,— привітався до нього хлопець і ввійшов у майстерню. — Як ваші справи?
— Погані, зовсім погані, пане карлику! — відповів той, і Якоб на свій превеликий подив побачив, що батько його зовсім не впізнає. — Роблю один, а літа мої вже немолоді. Треба б мені підмайстерка, так грошей нема.
— А хіба у вас немає синочка, щоб потроху допомагав вам? — розпитував далі хлопець.
— Був колись... Якобом його звали... Тепер був би вже парубком років під двадцять, справжнім помічником мені, ото було б життя!.
— А де ж він тепер, ваш син? — спитав Якоб тремтячим голосом.
— Бог його святий знає,— сказав швець. — Уже сім років... а так, сім років минуло відтоді, як його вкрали у нас на базарі.
— Сім років! — скрикнув Якоб із жахом.
— Так, так, пане карлику, вже сім років. А наче зараз пригадую, як повернулась моя дружина з базару — плаче, голосить, що хлопець цілісінький день не вертається. Вона вже всюди оббігала, його шукаючи, і ніде не знайшла. Я ще раніше не раз і казав, і думав, що так воно станеться. Якоб був дуже вродливим хлопчиком — це кожен скаже,— дружина пишалася й раділа, коли люди його хвалили, і частенько посилала його з городиною до панів додому. Правда, воно було й непогано, бо його завжди щедро наділяли. Та я не раз казав: стережися, жінко, місто велике, людей лихих скільки хочеш тут живе! Пильнуй, кажу, мені хлопця! Так на моє і вийшло... Приходить якось на базар одворотна баба, перебирає всю городину й садовину і зрештою купує стільки, скільки сама не здужає піднести. Моя дружина, добра душа, посилає з нею хлопця і... тільки ми його й бачили.
