Частина міста, куди завела його стара, була далеченько від базару, і Якобу довелося довго йти вузькими безлюдними вулицями. Та тільки-но він вийшов на гомінкі центральні вулиці, як потрапив у щільний натовп перехожих. Певно, десь поблизу показували карлика, бо звідусіль чути було вигуки: «Гей, подивіться, люди добрі, який онде гидкий карлик! І звідки він узявся? Який у нього довжелезний ніс, а голова просто з плечима зрослась! А руки які чорні й гидкі, мов головешки». Іншим разом Якоб і сам залюбки побіг би з усіма подивитись на карлика, але йому треба було поспішати до матері.
Коли він прийшов на базар, мати все ще сиділа там, і в неї в кошиках було ще чимало городини. «Отже, я не так уже й довго спав»,— подумав Якоб. Однак іще здаля він побачив, що мати чомусь дуже смутна. Вона вже не закликала покупців, що проходили мимо, а сиділа, похнюпивши голову, і була, як йому здалося, коли він підійшов ближче, незвичайно бліда. Якоб стояв осторонь, не знаючи, що робити. Нарешті він зважився, тихесенько підійшов до матері ззаду і, поклавши їй на плече руку, промовив:
— Матусю, що з тобою? Ти на мене гніваєшся?
Жінка обернулася до нього і зараз же відсахнулася, скрикнувши не своїм голосом:
— Чого тобі треба від мене, гидкий карлику? Іди геть, відчепись од мене! Я не люблю дурних витівок!
— Та що ж це таке, мамо? — перелякано спитав Якоб. — Що з тобою скоїлося, чому ти проганяєш від себе свого сина?
— Я тобі вже сказала,— відповіла Ганна, спалахнувши гнівом,— іди геть! За свої дурні вигадки ти у мене нічого не заробиш, поганий виродку!
«Мабуть, Бог відібрав у неї розум! — із жахом подумав хлопчина. — Що ж мені робити, як довести її додому?»
— Матусю, люба! Подивись на мене добре: невже ти не впізнаєш свого сина, свого Якоба?
— Ну, це вже занадто! — вигукнула Ганна і повернулася до сусідки. — Ви тільки подивіться на цього бридкого карлика: став над душею, повідлякував усіх покупців і ще має нахабство глузувати з мого нещастя. Я твій син, каже, Якоб... От безсоромна потвора!
Тоді Ганнині сусідки позіскакували з місць і почали Якоба лаяти так, як тільки вміли,-а вже хто-хто, а перекупки, як відомо, лаятись уміють! Та як він смієш, сякий-такий, глумитися з бідолашної жінки! Всі ж бо знають, що вже сім літ, як у неї вкрали гарного, мов намальованого, хлопця. А коли він, гидкий карлик, зараз же не відчепиться від неї, то вони гуртом так намнуть йому боки, аж кістки тріщатимуть.
