Цю сторінку схвалено
ЗІБЕНВАР.
Але-ж дорога панї Геншлева, що ви знов говорите?
ГЕНШЛЕВА
хлипає тихо.
Що буде з Ґустою, як я умру! — — —
ЗІБЕНГАР.
— — — Панї Геншлева, та-ж ви маєте розум! Слухайте-но тепер мене: Як чоловік мусить так тихо лежати в ліжку, дивіть-но ся, так тиждень за тижнем, як ви на жаль тепер, то приходять ріжні пусті гадки. Дурницї привиджують ся неодному. Але треба мати голову на карку, панї Геншлева. Се гарно! Такі дурницї! Вибийте собі їх з голови… — Таж то нїсенитниця.
ГЕНШЛЕВА.
Добрі ви люди, ви не хочете повірити: Я знаю, що говорю.
ЗІБЕНГАР.
Не знаєте панї. Як раз тепер сього не знаєте, як колись пізнїйше згадаєте, тож-то будете сьміяти ся! Цїлком певно!
ГЕНШЛЕВА
вибухає пристрасно.
Він не ходив до неї до комори!?
ЗІБЕНГАР.
збентежений — недовіряє.
Хто? хто такий?
