Цю сторінку схвалено
ГЕНШЛЕВА
плаче сильно та замикає собі уста фартухом.
Я тїкаю геть, я не лишу ся тут більше.
ГЕНШЕЛЬ.
Йди спати, йди! Я надійду також. Сльози вже не поможуть тепер більше. Хто тут винен, Бог один знає. Ти не порадиш. Не потрібуєш плакати. — Бог тай я; ми оба знаємо се.
Замикає двері.
ГЕНШЛЕВА
відчинює їх злобно назад.
Пощо їх замикаєш, я не дам замкнути себе!
ГЕНШЕЛЬ.
Я сам не знаю, пощо їх замок.
ГЕНШЛЕВА.
Люди завернули тобі голову. Відповідять вони колись за се, що наговорили тобі. Я дбала про твою дївчину як про свою власну. Вона із сього певно не умерла би. Але мертвої я не можу воскресити. Хто раз має умерти, той мусить умирати. Не можна його спинити, він мусить відійти. А Ґуста все була до нїчого, ти знаєш се так добре як і я. Чого ти питаєш ся все та дивиш ся на мене так, як би я зробила їй не знати-що.
ГЕНШЕЛЬ
недовірчиво.
I се може бути! І се не є неможливе.
