української держави своїх політичних впливів і воєнних сил. Розуміється цего не було й нема. Частиною великої української проблєми є справа Східної Галичини. Становище Румунії до цеї справи було від самого початку (падолист 1919) безумовно неприхильне. Дуже швидко заняли румунські війська українську частину Буковини, (хоч число тамошніх Румунів ледви переходить 6% а коли відчислити черновецьку околицю, то не перейде й 1%) і розпочали там екстермінаційну політику супроти всього, що українське. А в червні, коли Поляки при допомозі Франції пішли рішаючим ударом на західний фронт галицької армії, румунські війська вдарили їй на зади й дійшли до Станиславова, тодішньої столиці Галичини. Правда — Зиск із цього був. Та тільки малий (5,000 км² простору і 460,000 нерумунського населення) і хвилевий. Найвища Рада Антанти дотепер не признала Румунії української части Буковини. А тодішне знищення галицької державности при допомозі Румунії довело в дальшім розвитку до знищення східноукраїнської державности. Тим способом Румунія приклала руку до спинення будови заборола, яке могло її на найдальшу будуччину боронити від загибелі.
Та що було — це минуло. Тепер важне питання, як поставиться Румунія до розвязки галицького питання, котре, які усі кажуть, не за горами. Є тут дві можливости. Або Румунія
