— Як завжди, — відповів хворий, похитавши головою.
— Був лікарь?
— Був позавчора.
— Що-ж він каже?
— Що він може сказати? Раз-у-раз те саме: як загоїться рана, тоді й горячка перестане.
— Та ще може оця свиняча погода тобі шкодить.
Дитина знов заплакала.
— Ти кажеш: уже пополудні, а жінка ще не вертається, — сумно сказав Ставрос.
— Може ти голодний? — спитав Антін, уставши і прохожаючись по хаті з дитиною на руках, гойдаючи її.
Ставрос узяв ізнов пляшечку і випив із неї; але, почувши, що хтось береться за двері, він швидко заткнув її і сховав під ковдру. Увійшла його жінка, Стелія. Вона держала черевики в руці, а свитку накинула аж на голову, щоби захиститись од дощу. Вона скинула з себе мокру свитку, кинула в куток черевики і стала, дивлючись на Антона, що стояв проти неї з дитиною на руках.
— Ти геть уся промокла, — сказав їй Антін і подивився на її ноги.
Вона нічого не сказала йому; поставила на стіл тарілку, що держала закриту хвартухом, і взяла від його дитину.
— Як почуваєш себе? — спитала вона чоловіка. — Ти голодний?
— А голодний, — відказав він. — Ти принесла?
