— Я голодний, чуєш? Що ти принесла? — знов озвався він.
Вона подивилась на нього.
— Що-ж я мала принести? Де я добуду? — відповіла вона.
— Ти хочеш мене заморити голодом, щоб я швидше вмер!
Стелія подивилась на двері з надією, чи не прийде Антін. Минулого дня він примусів її, щоб вона попросила в господаря вперед платню за цілий тиждень; з тих грошей він лишив їй тільки на один день, а то все забрав собі. Отже тепер вона сподівалася, що він принесе що-небудь їсти. Вона вийшла з хати, подивилась на вулицю, потім вернулась назад і стала у дверях, схиливши голову.
— Де-ж він? Чому не приходить? — спитав хворий і знов почав нарікати, що його навмисне морять голодом.
Стелія поклала дитину в колиску і вийшла на вулицю. Вона пішла на базар і ходила там поміж крамницями, аж поки не побачила Антона. Він сидів з якимсь чужим у харчевні.
— Чого ти хочеш? — спитав він її, коли вона станула на порозі.
— Він голодний… ми голодні, — сказала вона.
Він подумав хвилинку, потім пішов у кухню і незабаром виніс звідтіля тарілку й подав її Стелії.
