Коли вони так розмовляли, то не почули обоє, шо в кутку щось ворушиться. Втім Стелія почула близько себе приглушений голос. Вона аж скаменіла.
— Як помру!… Тоді, як помру! Так? То ти мене не обманюєш? — несамовито хрипів той голос.
Потім стало тихо в темноті.
— Облиш його! — сказав тихо Антін: — то він у гарячці щось верзе.
Стелія змагалася з ним, бо хотіла встати. Втім почувся тяжкий, невпинний кашель. Стелія зірвалася враз і пішла до стола, щоб засвітити світло.
В кутку сидів Ставрос. Він зібрав усі свої сили, щоби зволіктися з ліжка, і тепер сидів долі, спершись о припічок, бо той кашель душив його так, що він увесь аж посинів. Стелія знов остовпіла, бо те обличча було страшне й люте, кулаки стиснуті, зуби сціплені і прошивав він її поглядом, повним ненависти й презирства. Душив його не тільки кашель, але ще гірше лютість і почуття свого безсилля.
— Ти… ти… — хрипів він падаючи від знесилення. А коли вона підбігла до нього, щоби помогти йому хоч сісти вигідніше, він потягнув до неї і хотів укусити її за ногу. Але він не досягнув до неї і звалився на землю, до останку знеможений.
— Де в тебе совість… — хрипів він, — обманювати мене так… на моїх очах! Бо ти знаєш… що
