— Іди! — сказар він гірко: — ти хочеш, шоб я вмер.
— Ні, я того не хочу; ти не повинен так казати, — відрікла вона і їй знов збіралося на плач.
— Ні, ти того хочеш, бо тоді підеш за иншого, — мовив хворий.
Стелія мовчала.
— Іди! Ти стала недобра. Тепер ти про мене зовсім не дбаєш.
— Ні, ні! — змагалась вона. Але його мутні очі уважно подивились на неї і він не дав їй далі говорити.
— Мовчи. Я тобі став непотрібний і впоперек дороги тобі лежу. Ти мене обманюєш, навіть тут, у хаті, обманюєш!
Кашель перебив його мову. Стелія стояла перед ним, похиливши голову і дивлючись у землю. Той кашель довго мучив його; він не міг тоді лежати і через силу підводився. Стелія піддержувала його за плечі. Коли він нарешті викашлявся і впав, знеможений, на подушку, Стелія подала йому порошок од кашлю, що записав був лікар.
Коли ввечорі прийшов Антін трохи п'яний і вклався спати долі коло неї, Стелія розказала йому потиху про те, що потім казав їй Ставрос.
Антін засміявся.
— Не смійся-ж так голосно! — сказала йому Стелія. — Сміятимешся тоді, як помре.
