ні стелі ні даху, а срібний зоряний дощ спадає на неї з неба. Таке було їй колись приснилося в ночі, а оце тепер ніби знов у дійсності бачила вона, чи знов їй снилося. Світ їй так закрутився, що вона аж закрила лице руками, щоб не впасти на землю. Але це не помогло їй. Вона зробила надзвичайне зусилля, встала, дотяглася до припічка і впала на нього, мов непритомна.
Антін не займав її й не озивався до неї. Коли він помітив, що вона вся тремтить і цокає зубами, він устав і подав їй свою шклянку з вином, притуливши аж до самого рота. Стелія стулила рота, заплющила очі і відвернулася лицем до стіни. Антін узяв її за руку і вона була холодна, як крига. Тоді він узяв рядно, на якому сидів, укрив Стелію і щільно закутав їй ноги.
Коли згодом вона росплющила очі, то побачила, що він лежить проти неї і дивиться уважно на неї.
— Так мені була голова закрутилася… — промовила Стелія і подивилась на нього, ніби бажаючи вгадати, чи він і тепер такий самий, якого вона завжди боялася.
— Ти мабуть голодна, — сказав він їй — і, не чекаючи відповіді, взяв зо стола їжу, яка там лишилася, і поставив перед нею. Стелія трошки підвелася і почала їсти.
Антін ізнов поставив перед нею шклянку з вином.
— Так, я хочу тебе мати, але з доброї волі, без примусу, — сказав він, коли вона випила й вино з його рук.
