Вона пішла у поля. Куди? — вона сама не знала. Вона дійшла до гайка з шовковичних дерев і хотіла туди ввійти, але, почувши там людські голоси, обминула гайок і пішла далі полем. А в полі того дня було зовсім тихо. Спочатку вона зустріла дітей, що ганяли пташок камінцями; далі побачила отару овець і пастуха, але обминула її дуже здалеку, бо собак боялася. Потім побачила здалеку село; на царині почула веселі крики дітей, а в селі грала скрипка. — „Мабуть весілля“, — подумала вона; — „ще комусь доленька судиться може така, як моя!“ — і обминула село манівцями і знов пішла полем. Паслися спутані коні, і вона бачила, як вони перескакували з місця на місце. Потім зустрілась їй череда товару; вона хотіла обминути її здалеку, але передумала і пропустила її повз себе; де-які корови спинялись, дивились на неї, а потім ішли собі далі. Далі зустріла вона двох селян; вони кивнули їй головою на привітання. Вона спинилась і подивилась їм у слід, як вони йшли, босі, з торбинами за плечима і з черевиками в руках. Вони-ж на неї не оглядалися.
Вона йшла далі. Почали тряплятися по дорозі дерева: тополі, явори, вільхи, у долинках верби, — то по одинці, то купками, левадами. Доводилося обминати калюжі і переходити рівчаки, повні води від позавчорашнього дощу. Знов завиднілося невелике село з маленькими хатами, критими соломою. Стелія обминула й це село здалеку: вона боялася людей, боялась і собак, і де
