— Невдячна тварюко!
— Хвойда! — скрикнув хворий і хотів її вдарити; але він не мав сили навіть підвестися; тоді він ухопив з-під ковдри пляшку, що був там сховав і кинув нею в жінку. Стелія швидко відскочила на бік і одвернулась, щоби закрити дитину, що була в неї на руках, і пляшка розбилась на її спині. Але відвернувшись вона побачила Антона, що саме тоді ввійшов у хату:
— Геть із хати! Геть з мого дому! — закричала вона, наступаючи на нього. — Це через тебе все лихо сталося!
Антін стояв: дивився на неї. В одній руці він держав пляшку вина, у другій — шматок мяса.
— Забірайся з цим! Зараз мені забірайся! — кричала йому Стелія.
— Вона кинулась на мене, як скажена, хотіла мене прибити, проклята! — крикнув з по-за неї до Антона хворий.
— Або зараз його вижени звідсіль геть, або я собі піду з дому, і ти вже мене більше не побачиш! — рішуче сказала Стелія, звертаючись до свого чоловіка, і дивилась на нього гостро, ніби дожидаючись, що він на це скаже.
— Іди собі під три чорти! Можеш собі йти навіть туди, де ти…
Але вона не ждала, поки він договорить: притиснула дитину до грудей, штовхнула ногою двері і… вийшла з хати.
