платить за ліки в аптеці, а його жінка теж дарує їм то з одежі, то з харчів де-що; без цеї допомоги вони не вдіяли-б нічого. Бо хіба-ж вистачило-б на прожиток і на ліки тої драхми й двадцять лепт, що вона поденно заробляє? Вона й за тих двадцять лепт потерпала, як усім поденним зменшили платню до одної драхми; але господарь зглянувся на її біду, пожалів її і звелів виплачувати їй той лишок так, щоб инші поденні того не знали. Все це вона хотіла росказати лікареві і випитати у нього всю правду з його власних уст: чи видужає її чоловік, чи ні? А як ні…?…
Перед нею, як стояла вона за порогом своєї хати, ясний промінь сонця освітив мур, що огорожував протилежний двір; вохкий опар від соняшного тепла здіймався з мокрої землі; перші світло-зелені листочки покрили кущі, що росли тут таки, коло її порога, і горобці весело цвірінькали, перескакуючи з куща на кущ, з гилячки на гилячку. Дитина, що ворушилась у неї на руках, весело потягалася на соняшному теплі, иноді росплющувала очиці, але знов заплющувала їх, бо сонце сліпило; Стелія повернулась так, щоб сонце не дражнило очей дитині, і воно, маленьке, весело всміхалося, простягаючи рученята до горобців, ніби хотіло їх узяти.
— Лови, лови пташку! — казала вона дитині, всміхаючись до неї, хоча душа її рвалася на шматки від гнітючої думки, що чоловік її вже не видужає.
