ґанізацію сих корпорацій з православною українською молодю, то Липинський, разом з представником православної української молоді Борисом Матюшенком, покинули з'їзд. Рівночасно Липинський і ще декілька його однодумців вийшли з польської корпорації, залишившись остаточно в тодішній Київській Ґімназіальній Громаді.
Стремління в напрямі сполучення в одну Українську Громаду римо-католицької, спольщеної, і православної, свідомо-української молоді — було першим кроком Липинського на шляху державницькім, на шляху, якого він в дійсности був творцем, прокладаючи його, накреслюючи і поступово поглиблюючи основи державности України.
І перед Вячеславом Липинським були приклади — проміж українців польської культури — політично-культурного їх зукраїнізування. Доволі згадати Антоновича, Рильського і інших. Але підход його до сього, шлях і метод, якими він став „свідомим“ українцем, були зовсім инші. Тут саме лежить ключ до відкриття духового його обличча та переможної льоґіки і сили державницької, ним-же сотвореної, ідеольоґії.
Липинський не пішов „каятися“ в народ, не був він романтиком зовнішної форми… Його романтизм — глибший: се романтизм сути, романтизм державности Вірний лицарській традиції предків, пішов він шляхом найбільшого опору, пішов здобувати відлогий степ нашої політичної думки з мечем в руці. А зброєю його були: віра, воля і чин.
В ті часи — та ще й до недавна, коли не по нинішній день — „Українство“, в уяві територіяльно-українських зросійщених і спольщених елєментів, було синонімом певного здеклясовання. І фактично, до того часу шляхтичі, які зрештою цілком щиро українізувалися, — рівночасно і деклясувалися. Не хочу сим зменшити траґедії внутрішніх їх переживань, — вона мусіла бути і була, — лише зазначити хочу і підкреслити, що українізуватися, не деклясуючись, залишаючись вірним свойому клясові, є мабуть траґедією ще глибшою…
До Липинського „Українство“ було мов-би чимось абстрактним. Реальне життя ішло поза ним, чи повз нього, укладаючись в инші життєві форми… До нього „Українство“ було поза межами життя, — отого буденного, реального життя… Воно могло бути, або могло його і не бути, бо взаємовідносини територіяльних сил і чинників укладалися незалежно від нього, байдуже
