Своя сила?
Де те „наше воїнство, що так палко, так пекуче любить бідну Неньку-Україну? — кличе крівавим серцем Винниченко. — Чом же воно не кричить болем муки, образи й лютої скорби за честь і щастє своєї Матері? Де воно, те славне вояцтво України, сини запльованої, знасилуваної істінно-руськими молодцями Неньки?“
„Ах, синки пяненькі лускають насїння в казармах“, „похожають собі по базарах, слухають істінно-руських молодцїв і разом з ними лають в батька і в матїр і в своїх братів-робітників у Центральній Радї і розчавчену, ограбовану, знасилувану пяними большевиками Матїр-Україну“.
Сватки в шинелях, що на українськім фронтї стояли, свою зброю за тютюн, люльку проміняли, кулемети по сїльських смітниках покидали, військових коней позабирали й земельку орють.
Радий гречкосїй, що царь не силує його штик до рук брати. Що йому безграмотному гречкосїєви Україна?
А провідники?! Той квіт народу!
Розбалакали ся... За царя батюшки заковані язики розвязали ся. Спорять за се і те.
Великих слів велика сила. Иншої сили не видко.
І треба було Нїмцїв закликати, щоб дали своєї сили.
Своя воля?
Ах ти, сякий такий буржую. Ти хочеш менї приказувати? Податки платити? У козаків записувати ся? Урядників насаджувати хочеш. Стягай з себе чоботи та свою міську кацабайку. Давай! Не даєш? То я тебе буком поза уха. Робочий день менї зменшити, а платню в десятеро побільшити. Не хочеш так, я усе затоплю, поруйную.
І руйнує. Своя воля перекинула ся в сваволю.
І треба було Нїмцїв закликати, щоб волю рятували, коли своєї не стало.
Своя правда?
Свою правду на землї заводить третїй Унїверсал — на слові. Нїмецький ґен. Айхгорн дає свою інтерпретацію тієї правди — на дїлї.
„Ой, горе — горе чайцї небозї,
Що вивела своїх дїток при битій дорозї“.
Плачемо! На гірку доленьку Неньки-України нарікаємо.
Чомуж се воно так? Від віків так?
Варягів закликали, з Ляхами братали ся, під Турка піддавали ся, під високу руку царя „восточного“, православного просили ся.
Чому то ми за чуб не брали, а свої чуби иншим на тормосеннє піддавали?
Чому то ми не молот, а ковадло, на якім товче, хто хоче? Плачемо! Як дїди-попрошайки!
„Згинуть наші вороженьки,
Як роса на сонцї!“
От в тім і сук.
Тяжких ворогів треба бити. Без биття вони не згинуть. Вони, ті вороги, нас бють і допчуть, а ми ще їх по сердечному вороженьками називаємо.
Мягенька ми нація, мягенька, як те коровяче лайно.
На царя ми надїємо ся, на „кайзера“, на мінїстра або його прислужника, на ласку божу, на росу небесну...
Десь ось хтось другий, тільки не я! Моя хата з краю, — я тимчасом пісню на moll заспіваю.
Степ широкий, край веселий —
Хатки біленькі, садок вишневий
— Місяць білолиций, зіроньки ясні...
Козачок дрібненький —
Горілочка ллєть ся...
Іділля! Свято на Українї...
За ту іділлю і люблять нас люде й лїзуть з півночі й заходу в нашу, не свою Україну.
„Упрямъ, какъ хахолъ” — лає Москаль.
„Uparty Rusin! jak świnia” — величає по шляхецьки чемний Лях.
Ся упертість се іде одиноке dur у нашій мягенькій вдачі на moll, в нїй наша відпорна сила. Се скеля, об яку розбивали ся филї ворожих затїй.
Та впертість то тільки пасивна сила. Вона мусить перемінити ся в активну силу, в енерґію.
Як сього ми не вспіємо зробити та ще не переломимо нашого аж до атомізму посуненого індивідуалїзму, миші нас зїдять, все одно вже, які: московські, чи нїмецькі, чи польські або жидівські.