свою енергію визначні европейські вчені вже с пів століття. Тільки ж про цю справу ще й досі держать ся дуже не однакові думки. В Німеччині такі звісні вчені, як Бенфей, Ґедеке, Келер, Нельдеке та Лібрехт запевнюють, що наші народні казки, які ходять скрізь од Норвегіі до Іспаніі та од Італіі до західньоі Гірськоі Шотландіі, се по просту повторні форми східніх первописів, занесених із Азіі такими чи сякими шляхами: для півдня Европи це зробили Турки, для півночи — Монголи підчас свого двохвікового панування. В Англіі Дезент (Dasent), Берінґ-Ґульд (Baring Gould), Кокс (Cox) і другі вчені говорять, що то собі пережитки (survivals) з первісних мітів і легенд, спільна спадщина цілоі арійськоі раси, та що вони поприходили до Европи в купі з теперішніми европейськими народами тоді, як ті виселялись на захід та на північ, — так само як і мови европейські — адже вони арійські.
Теорію про „соняшний міт“ декотрі з наших порівнюючих мітологів довели вже аж до безглуздя. Наприклад один письменник в „Westminster Review“, в статті про Свіннертонові „Adventures of the Panjáb hero Rájá Rasálú“ твердить, що „ніхто добре обзнайомлений с порівнюючою мітологією не може ані хвилини сумнівати ся“, щоб цар Ресалу не був соняшним мітом. Адже так само як сонце на своім ходінню не перестає важко працювати та подорожувати, так само Ресалуєва доля не дала йому гаятись на однім і тім самім місці; як
