Муха дубіє, тремтить… вона зачула свою видиму смерть, бажає визволитись і знесилюється в роспучних заходах… Всі труди, всі силкування даремні! Павутиння заплутується все дужче, нові нитки, нові петлі обхоплюють муху все міцніше, а павук тимчасом наближується. Знесилена, задихана, вона уже вся у владі свого ворога. Тоді бридке страховище простягає до неі своі чепкі лапи і — душить іі. Одразу воно починає ссати кров із тремтячого тіла своєі плохоі жертві; небавом, закропивши до часу згагу крови, кидає іі напів мертву, згодом вертається, знов ссе… Мука ця тягнеться довго, часом дуже довго, поки хоч крапелька крови зостається у бідолашній мусі. Хижий упиряка диха іі життям, глитає іі сили, впивається іі кровью і не спуска іі з очей, поки можна видушити хоч атом життєвоі сили, навіть з трупа. Нарешті муха здихає і іі, як непотрібне сміття викидають геть з павутиння. Перший подих вітерця — і вже помусі! Вдовольнився павук, нажерся і вертається у свій притулок. Він завдоволений і з себе самого, і з цілого світа і розмірковує собі, що, мовляв, за наших часів, путящим людям ще можна жити на світі.
Муха, — яку висмоктавши убивають, гублять, та іі кровью живляться, — то ви, городські та сільські бідолахи! То ти, уярмлений народе, ви, фабричні робітники, ви, тремтючі дівчата, ви, кволі жинки, всі ті, що не осмілюєтеся домогатися свого права, ви, нещасні жертви салдаччини, — одно слово — всі ви, знедолені, окрадені, яких викидають геть, як тільки годі вже далі ссати кров з ваших жил.
Ви — жива родюча сила, серце і розум своєі краіни! Вам лише дане право сумирно, без ремства вмираті мізерною смертю у смердячому куточку в подяку за те, що ви, — одні ви покріпили, одгодували ваших володарів та гнобителів — огидливих павуків — своєю крівавицею, своім потом, своєю працею, своіми
