Спитав я міністра, як мається справа з молебенем. Міністер зразу звернувся до свойого адютанта, щоб привів з церкви попа й хор Калішевського.
В короткому часі повернувся адютант і доклав, що не може знайти такого попа, який умів би говорити по українськи, а хор відрікся йти на молебень, бо мусить іти на похорон помершого. Доклад адютанта змішав Жуківського й він приказав зі злостю, щоб зараз знайти попа й дяка.
Так проминуло ще пів години. Нарешті адютант привів якогось попа й діакона. А хору нема…
Тоді звернувся я до козаків:
— Хто вміє співати Службу Божу, хай передасть рушниці товаришам і виступить до молебня.
На мій заклик виступило понад пятьдесять козаків і диріґент.
Почалося Богослуження в українській мові. Мої козаки зібрані на швидко в хор, прекрасно відспівали цілу Службу Божу.
Скінчився молебень і я закомандував дивізії залишити площу. Орхестру поставив я проти памятникам Богдана. Жуківський станув проти памятника попереду Ради. Сам я виїхав на зустріч дивізії, яка вже була готова на вулиці Володимирській в четових кольонах до вимаршу на Софійську Площу. Подав я знак шаблею, заграла орхестра й ми вмаширували на площу. Я підїхав до міністра, віддав шаблею почесть і станув біля нього до відбору паради.
Перед нами маширували сині стройні кольони радісних воїнів нової України.
Жуківський кричав радісно: «Славно — спасибіг» а по площі розносилися гучні оклики тисяч києвлян: Слава Україні, Слава українським воїнам!
Парад скінчився без зупинку. Прибіг до мене міністер Жуківський, подав руку й виявив бажання поцілуватися. Я пригнувся з коня і поцілувався.
З натовпу підійшла до мене якась пані і подала мені чудову китицю цвітів.
Стали підходити представники делєґацій і Ради. Підходили теж чужинні місії. Всі висловлювали своє захоплення враженням, яке залишила в них дивізія.
Між іншим підійшов до мене начальник австрійської місії, поздоровив з парадом і дивуючися сказав:
— Як вдалося вам, пане ґенерале, зорґанізувати таку прекрасну дивізію?
