Вістка про таке поступування козаків мене налякала. Цей випадок виявляв собою цілковите нарушення дисципліни — невиконання наказу начальника дивізії. Я сподівався, що таке поступування козаків ворожо наставить німців до орґанізації української частини. Так теж і сталося. Німці довідалися про ту справу й мене повідомили, що така дивізія буде непевною з військового боку. Отже радили мені цю справу залишити.
Я зрозумів вагу хвилини. Не міг я допустити в ніякому разі до негативного рішення німецького командування. Отже за всяку ціну рішився я рятувати справу. Тимбільше, що відчував правильність постави козаків з пункту їх національного почуття. Я знав, що це прекрасний матеріял на добровольчу дивізію. І тому я по надумі телєфонічно повідомив усіх старшин, що були в козацьких таборах, щоб вони покорилися волі козацтва. Ті старшини, що не дістали від козаків якогось старшинського призначення — мусять зголоситися до дивізії простими козаками.
Мій наказ старшини виконали, зголосилися в поодиноких таборах на простих козаків до дивізії. Цей факт надзвичайно вплинув на козацтво, викликуючи підйом духа. Козаки зрозуміли, що старшини прийшли до них не з інших мотивів, як тільки з тих, щоб станути в обороні нашого спільного добра — нашої Батьківщини. Таким чином мою дивізію зєднувала не формальна дисципліна, а ідея, що дає найкращу запоруку відданости справі, для якої ця дивізія формувалася. Як пізніше виявилося, це моє рішення піднесло мій авторитет серед козацтва, яке зрозуміло, що ціллю формування дивізії є вищі завдання а не особисті амбіції начальника тієї дивізії.
В таборах заспокоїлося. Прийшло формування. Вибрано дві тисячі козаків в кожному таборі. Санітарні перегляди робили німецькі лікарі. А що вони мали з кого вибирати, то до дивізії призначували найздоровших козаків. До таборів прийшли готові уніформи для дивізії. Уніформа була така, яку запроєктував військовий гурток в Ган-Мюндені — сині жупани. Звідси пішла назва для дивізії — Синьо-жупанники.
З кінцем двох тижнів, призначених на формування дивізії, прийшла до таборів зброя для козаків. Однак тут знову прийшла для мене непередбачена перешкода. З двох таборів (Раштат і Зальцведель) я дістав телєфонічне повідомлення, що козаки не хочуть приняти зброї. Вони заявили, що не знають, проти кого буде ця зброя звернена. Зброю приймуть вони щойно на території України.
Один табор Вецляр зброю приняв.
Вісти про неприняття козаками зброї мене застановили. Я зрозумів, як далеко козаки були освідомленні. Вони ж могли взяти зброю, щоб тільки видістатися з неволі. Ні, вони того не хотіли. Бо вони бажали воювати за Україну, а не за інтереси німців, що хитро могли втягнути козаків на якусь власну ціль. Козаки були свідомі того, що
24
